МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДИСТАНЦІЙНОГО ЗОНДУВАННЯ КОСМІЧНОГО ПРОСТОРУ
Дистанційне зондування прийнято
розглядати як збір даних на відстані шляхом застосування різних засобів [1, c.
413]. Незважаючи на те, що розвиток космічних технологій
значно
посилив діяльність з дистанційного зондування, історія походження моніторингу
та його правового регулювання асоціюється не лише з космічною ерою. В
теоретичному контексті спостереження та моніторинг є більш простими аналогами
дистанційного зондування, хоча до однієї і тієї самої діяльності зі збору даних
засобом спостереження одночасно можуть застосовуватися різні терміни. Крім
того, важливо враховувати ту особливість, що в процесі моніторингу не завжди
присутня міжнародна складова, а елементи його правового регулювання можна
простежити не лише безпосередньо в нормах міжнародного права, а й у
національних правових системах.
У контексті даної статті питання
моніторингу розглядатиметься під кутом зору дистанційного зондування космічного
простору з Землі. На додаток до цього, з метою забезпечення повноти висвітлення
предмету дослідження, доцільним видається аналіз правових можливостей
здійснення моніторингу (дистанційного зондування) стану космічного простору з супутника,
що виведений на орбіту. Визначальною рисою дистанційного зондування космічної ситуації,
на відміну від простого спостереження, є застосування технічних засобів,
зокрема тих, що забезпечують збирання даних та їх подальшу передачу на
відстані. Важливим поступом у цьому напрямі було винайдення у середині 19 ст.
засобів для фотографування (виготовлення знімків) [1, c. 413]. Завдяки цифровим
технологіям людство отримало можливість передачі даних з супутників до наземних
станцій для подальшої обробки та аналізу. Якщо простежити історію становлення
дистанційного зондування у космічному просторі, то не можна не відзначити той факт,
що на початку космічної ери цей вид прикладного застосування космічних
технологій був виключною прерогативою держав, причому не всіх, а лише тих, що
на той час у своєму розпорядженні мали космічні технології. Такими були дві
провідні космічні наддержави – Радянський Союз та Сполучені Штати Америки. Нині
ситуація суттєво змінилася. Станом на сьогодні, супутниковими системами
володіють не лише держави, а й міжнародні організації та приватні компанії.
Причому більшість з них не обмежуються поодинокими супутниками, а надають
перевагу супутниковим групуванням. Разом з запусками космічних об’єктів почали активно
розвиватися системи спостереження за космічними об’єктами, виведеними у космос.
Однак доступ до цих систем мають вже не всі оператори супутникових систем, а
лише ті, що є найбільш прогресивними в плані розробок космічних технологій.
Крім того, здатність кожної із цих систем провадити спостереження за космічними
об’єктами та ситуацією у космічному просторі загалом істотно різниться.
Натомість, саме ці системи становлять інтерес для формування режиму безпеки
дослідження та використання космічного простору в мирних цілях. Найбільшим же недоліком
зазначених систем є їх децентралізація та відсутність рівно можливого доступу
до них, що певним чином підриває фундамент правового режиму космічної безпеки.
Для визначення можливостей убезпечення
космічного простору шляхом застосування
засобів
дистанційного зондування важливим видається аналіз свобод та обмежень,
передбачених чинним міжнародним правом. Оскільки дистанційне зондування в
нашому конкретному випадку спрямоване на космічний простір, то загальні приписи
щодо регламентації суверенітету не підлягатимуть застосуванню. Космічне право
прямо закріплює, що космічний простір є вільним для дослідження та використання
[2, стаття 1], в якості обмежень виступають лише концепції «непривласнення» та
«мирних цілей». Разом з тим, не можна не врахувати норму, якою встановлено, що
держави запуску зберігають юрисдикцію та контроль за своїми об’єктами. З огляду
на це, потребує більш детального розгляду співвідношення свободи здійснення
космічної діяльності з закріпленим зв’язком космічного об’єкта з конкретною
державою, а також випадки, коли таку приналежність ідентифікувати не просто.
Потребує розгляду і питання обмеження мінімальної відстані, тобто з'ясування,
наскільки точними можуть бути одержані дані, щоб не порушувати юридично
закріплені вимоги (якщо такі існують). Крім того, за аналогією до міжнародно-правових
засад дистанційного зондування Землі з космічного простору, необхідним є з’ясування
обов’язковості надання у розпорядження інших суб’єктів космічної діяльності,
чиї космічні об’єкти підпали під сферу зондування, одержаних даних та
визначення їх граничних (практично необхідних) обсягів. При цьому не завжди можливо розмежувати супутникові дані, які
спрямовані на убезпечення космічного простору, від інших категорій даних,
особливо зважаючи на той факт, що одні й ті самі дані можуть використовуватися
для різних цілей (що є поширеною практикою). Хто уповноважений збирати
відповідні дані, зберігати, обробляти та хто може виступати в ролі кінцевого
користувача? Чи потребують дані, одержані з метою забезпечення безпеки
космічного простору, наділення їх спеціальним правовим статусом? Ким
визначаються рівень їх захищеності та права доступу до них? Чи є діяльність з
одержання відповідних даних за рахунок дистанційного зондування правом певних
суб’єктів космічної діяльності чи повинна стати їх обов’язком? Ці та інші
питання потребують детального розгляду.
За виключенням першого
міжнародно-правового інструменту, що визначив загальний правовий підхід до
діяльності з дистанційного зондування Землі з космосу, – Конвенції про передачу
та використання даних дистанційного зондування землі з космосу від 1979 р., єдиним
спеціальним актом, який стосується супутникового дистанційного зондування,
визнана Резолюція 41/65 Генеральної Асамблеї ООН «Принципи, що стосуються дистанційного
зондування Землі з космічного простору» (далі – Резолюція) від 3 грудня 1986 року
[3]. Зауважимо, що цей документ є по суті найбільш профільним документом, який
регламентує питання дистанційного зондування. Професор Н.Р. Малишева у «Нарисах
з космічного права» влучно підкреслює, що «до останнього часу Принципи фактично
є єдиним загальновизнаним актом міжнародного права, який дає орієнтири
здійснення діяльності держав та інших суб’єктів міжнародного права в галузі
ДЗЗ, і який встановлює правові рамки відповідної діяльності» [4, c. 59]. Як
випливає з самої назви документу та преамбули до нього, вищезазначені принципи
стосуються виключно моніторингу поверхні Землі, не даючи можливості їх прямого
застосування до режиму здійснення моніторингу космічного простору за рахунок
механізмів дистанційного зондування. Незважаючи на це, вважаємо за доцільне
розглянути окремі аспекти відповідного діючого режиму, які становлять інтерес з
точки зору можливого поширення сфери його застосування на космічний простір.
Договір про принципи діяльності держав з
дослідження та використання космічного простору, включаючи місяць і інші
небесні тіла (далі – Договір про космос) у статті IV закріплює: «не
забороняється … використання будь-якого обладнання або засобів, необхідних для
мирного дослідження Місяця та інших небесних тіл». В частині предмету нашого
дослідження це положення розвинуте у статті Х, яка визначає, що «для сприяння
міжнародному співробітництву в дослідженні і використанні космічного простору,
включаючи Місяць та інші небесні тіла, згідно з цілями даного Договору,
держави-учасниці Договору розглядатимуть на рівних підставах запити інших
держав-учасниць Договору про надання їм можливості для спостереження за
польотами космічних об’єктів, що запускаються цими державами. Характер і умови
надання згаданої вище можливості визначаються за погодженням між зацікавленими
державами». Відповідно наведений припис відображає право доступу
держав-учасниць Договору про космос до інформації, яке повинно надаватися без
дискримінації на підставі запиту. Необхідність прийнятності відповідних умов
передбачена, зокрема, Декларацією про міжнародне співробітництво з дослідження
та використання космічного простору на користь та в інтересах всіх держав, з
особливим врахуванням потреб країн, що розвиваються [5]. Наступним моментом, на
якому доцільно було б зупинитися, є питання організації діяльності з
забезпеченості «публічної послуги» (англ. – publicservice).
Вільний доступ до найважливіших даних повинен розглядатися як вимога, що
випливає з загального принципу, закріпленого статтею 1 Договору про космос, яка
надає право запуску супутників і відповідно отримання даних, без дискримінації,
на засадах рівності та згідно з приписами міжнародного права [6, с. 5].
Немалозначним є акцентування на ролі
міжнародного співробітництва у сфері дистанційного зондування. Вже у 1986 р.,
який є роком прийняття Резолюції, усвідомлення значущості міжнародного
співробітництва та необхідність його зміцнення, зокрема, для супутникового
моніторингу набуло додаткового юридичного закріплення. Положення про міжнародне
співробітництво в контексті дистанційного зондування знаходять свій розвиток у Принципі
V Резолюції, де визначено, що «держави, які здійснюють діяльність з
дистанційного зондування, сприяють міжнародному співробітництву в цій сфері. З
цією метою вони надають іншим державам можливості для участі в ній».
Передбачається, що відповідна участь повинна ґрунтуватися у кожному випадку на
справедливих і взаємоприйнятних умовах». Звідси можна констатувати, що важливу
роль у дистанційному зондуванні космічного простору відіграватиме активне
залучення всіх держав, які володіють відповідними технічними можливостями, і,
зокрема, узгодженість їх діяльності з дистанційного зондування. У чинній
Резолюції передбачено, що координація дій має здійснюватися у формі угод та
домовленостей, кінцевою метою яких є одержання державами максимальної користі
від діяльності з дистанційного зондування (Принцип VI). Така співпраця може
провадитися також у формі технічної допомоги держав, які беруть участь у
діяльності з дистанційного зондування, іншим заінтересованим державам на обопільно
узгоджених умовах, а також координації діяльності.
Наступним моментом, який заслуговує на
увагу, є структурний аналіз визначення дистанційного зондування, яке
застосовується для цілей зазначеної Резолюції (принцип 1, пункт «а» Резолюції).
Так, дефініція поняття окреслює як безпосередньо механізм дистанційного зондування,
так і визначає коло цілей, для яких така діяльність має провадитися. Вважаємо,
що за аналогією з наведеним у Резолюції терміном, можна запропонувати наступне
визначення поняття дистанційного зондування космічного простору: «зондування
космічного простору з використанням властивостей електромагнітних хвиль, які
випромінюються, відбиваються або розсіюються зондованими об’єктами з метою
забезпечення координації діяльності з дослідження та використання космічного
простору для мирних цілей, контролю та безпеки запущених космічних об’єктів, а
також охорони екологічного стану космічного простору загалом». Нарешті, можливою
видається рецепція визначення терміну «діяльність з дистанційного зондування», запропонована
пунктом «е» Принципу 1 Резолюції. Так, як і в діяльності з дистанційного зондування
Землі, дистанційне зондування космічного простору враховуватиме експлуатацію космічних
систем дистанційного зондування, станцій з приймання і накопичення первісних
даних і діяльність щодо опрацювання, інтерпретації та розповсюдження
опрацьованих даних. З огляду на наведені складові поняття діяльності
дистанційного зондування, моніторинг космічного простору передбачає окрім
космічних систем дистанційного зондування, також і наземні станції, які
братимуть активну роль у цій діяльності. Вважаємо, що розглядати вірогідність
моніторингу космічного простору слід як у комбінації «наземна станція –
супутник», «радар – наземна станція», так і у трикутниковій взаємодії «активний
супутник – інші космічні об’єкти – наземна станція».
Принцип ІІ нагадує, що діяльність з
дистанційного зондування має здійснюватися «заради добробуту та в інтересах
усіх країн, незалежно від рівня їх економічного, соціального чи науково- технічного
розвитку та з особливим урахування потреб країн, що розвиваються». Транспозиція
цього принципу у площину дистанційного зондування космічного простору спонукає
до усвідомлення необхідності надання загального доступу всім заінтересованим
країнам до даних, які одержуються від провадження такої діяльності технічно
спроможними до дистанційного зондування країнами.
Відповідно до керівної позиції базових
документів з міжнародного космічного права, передбачається, що діяльність з
дистанційного зондування, як і будь-який інший вид космічної діяльності, має
провадитися згідно з міжнародним правом. Наведена конкретизація найбільш релевантних
міжнародно-правових документів, як власне і вимога стосовно узгодженості діяльності
із приписами міжнародного права, закріплюється у тексті Принципу ІІІ Резолюції.
З огляду на це, базою для формування правового режиму моніторингу космічного
простору є саме основні засади міжнародного права, а також, за аналогією до
вищезазначеного Принципу, – Статут ООН, Договір про космос і відповідні
документи Міжнародного союзу електрозв’язку. Зауважимо, що у Резолюції особливе
значення приділяється положенням статті І Договору про космос, в якій
закріплено основні концепції міжнародного космічного права. Найбільш тісний зв'язок
із моніторингом космічного простору має принцип, яким визначено, що космічний простір
є відкритим для дослідження і використання на основі рівності. Крім того, як
передбачено у приписах Принципу ІV Резолюції, діяльність із дистанційного
зондування повинна здійснюватися таким чином, щоб не завдавати шкоди законним
правам та інтересам держав, що зондуються. Відповідно, зважаючи на припис
міжнародного космічного права, який регламентує юрисдикцію держав над їх
об’єктами, запущеними в космос, у співставленні з вищевикладеним, космічний простір
є вільним для зондування, але з належним врахування прав та законних інтересів
решти держав, чиї космічні об’єкти виведені на орбіту. Цей припис може бути
імплементований на практиці наступним чином. Держави, які здійснюють
дистанційне зондування космічного простору, можуть вільно його провадити, однак
обмежувальним елементом виступатиме врахування прав та інтересів інших. Саме
межа, яка розділяє спонукання певного суб’єкта космічної діяльності до
здійснення моніторингу космічного простору, із тим, що становить «права та
інтереси інших», а також узгодженість такої діяльності із публічним інтересом,
визначають легітимність такої діяльності. Зрозумілим є, що держави, які
здійснюють моніторинг космічного простору, не потребують попереднього дозволу
всіх держав, чиї космічні об’єкти знаходяться на орбіті, оскільки, по-перше, як
вже зазначалося вище, космічний простір є вільним для дослідження та
використання, по-друге, вимога попереднього дозволу моніторингу космічних об’єктів
на міжнародно-правовому рівні не передбачена, по-третє, навіть якби держава і
мала бажання здійснити координаційний запит такої діяльності, це було б досить
складно реалізувати на практиці. З огляду на це, вважаємо, що в такій
діяльності припис щодо захищеності прав та інтересів інших має тлумачитися як
зондування космічного простору та космічних об’єктів, що в ньому розміщені, на
певній допустимій відстані. Гранична відстань потребує взаємного узгодження та
закріплення в міжнародно-правовому документі, яким, на наш погляд, може виступати
«Резолюція про Принципи, що стосуються дистанційного зондування космічного простору».
Ця ж Резолюція повинна передбачати також випадки, за яких можливе зондування штучних
космічних об’єктів і на ближчій від гранично допустимої відстані. Такими
випадками можуть бути ситуації, коли певна держава, під юрисдикцією якої
знаходиться космічний об’єкт, не наділена технічними можливостями для
безпосереднього зондування свого космічного об’єкта, що виведений на орбіту, та
суміжного з ним космічного простору, але є причини вважати, що даний космічний
об’єкт потребує моніторингу. Зазначений запит може виступати легітимною підставою
для здійснення зондування на більш близькій відстані. Можливі й інші випадки
для провадження діяльності із дистанційного зондування на меншій відстані,
однак вважаємо, що всі вони повинні бути чітко прописані у спеціальній
Резолюції з зондування космічного простору. Крім того, зважаючи на той факт, що
ситуація у космічному просторі має безпосередній вплив на життя та існування
всього людства, то пріоритет має надаватися публічному інтересу забезпечення
сталого розвитку та безпеки космічного простору.
До зондування космічного простору
підлягає застосуванню вимога щодо попереднього інформування (нотифікації)
державою, яка здійснює програму дистанційного зондування, Генерального
секретаря ООН про заплановану діяльність. В межах ініційованої Резолюції має бути
чітко прописаний мінімальний обсяг даних, які держави повинні надавати перед провадженням
діяльності з дистанційного зондування космічного простору. Ця інформація має знаходитися
у відкритому доступі, а на вимогу будь-якої держави повинні надаватися додаткові
дані, які мають відношення до ситуації у космічному просторі, а також є
підстави вважати, що зазначена діяльність стосуватиметься космічного об’єкта, що
знаходиться під їх юрисдикцією.
Напряму дистанційного зондування,
спрямованого на забезпечення сталого розвитку, і, зокрема, охорону космічного
середовища, у правовому регулюванні використання та дослідження космічного
простору слід приділити особливу увагу. Вважаємо, що суб’єктам космічної діяльності,
які провадять моніторинг космічного простору, повинна ставитися в обов’язок необхідність
термінової передачі будь-яких одержаних даних, що здатні запобігти ситуації, спроможної
нанести шкоду космічному середовищу. Крім безпосереднього оператора наземної станції
чи супутникової системи, дана вимога повинна поширюватися також на тих
суб’єктів, які залучені до аналізу та обробки відповідних даних. Доцільним було
б на підставі одержаної інформації формувати не відокремлені бази супутникових
даних, а вживати міжнародних зусиль з метою централізації такої інформації, що
надходить стосовно космічного середовища, до єдиного банку даних. Такий підхід
сприяв би повному та об’єктивному висвітленню стану космічного середовища, і
забезпечив би рівний доступ всіх держав щонайменш до базової інформації. Зважаючи
на той факт, що дані зондування космічного простору є менш комерційно привабливими
у порівнянні з даними моніторингу Землі, вважаємо, що операторами відповідних засобів
зондування може встановлюватися певна плата за передані у відкритий доступ
дані, однак критерії визначення плати або методи розрахунку мають бути
міжнародно-регламентовані. Можна припустити, що обґрунтованим було б сформувати
під егідою авторитетної міжнародної організації міжнародний банк даних про стан
космічного простору, до якого члени сплачували б внески для отримання доступу
до відповідних даних. Такою функцією міг би бути наділений один із найбільш
релевантних структурних підрозділів Організації Об’єднаних Націй за прикладом ООН-Спайдер
(UN-SPIDER) [7]. У контексті діяльності такої структури виникли б підстави ініціювати
створення постійно діючої комплексної системи для дослідження космічного
простору. Цікаво відзначити, що ще на початку космічної ери дані дистанційного
зондування розглядалися деякими юристами як інструмент для «покращення взаєморозуміння
та зміцнення довіри між народами» [8, с. 125].
У частині розбудови системи
дистанційного зондування космічного простору важливим вбачається здійснення
аналізу вже існуючої наземної інфраструктури космічних систем. Вважається, що
саме об’єднання технічних можливостей вже існуючих телеметричних станцій та систем
контролю за виведеними у космічний простір штучними об’єктами, а також систем спостереження
та моніторингу космічної погоди та космічного (орбітального) сміття закладе підвалини
для структуризації механізму «космічної ситуаційної поінформованості» (англ. – spacesituational awareness). Концепція «космічної ситуаційної
поінформованості» виникла у зв’язку з усвідомленням зростаючої залежності
людства від космічних технологій та відповідно необхідності їх захисту. Як
зазначає Марко Феррадзані, директор юридичного департаменту Європейського
космічного агентства, «покращення колективної безпеки у космічному просторі наразі
стало обов’язковою умовою сприяння розширенню діяльності публічного та приватного
сектору, що потребує загальних знань і досвіду з питань космічної погоди,
ситуацій та ризиків у космічному просторі» [6, с. 1]. Станом на сьогодні, лише
деякі держави володіють розвинутою наземною інфраструктурою космічних систем.
До спільноти, яка задіює ці технічні можливості для спостереження за космічною
погодою, моніторингу засміченості космічного середовища або еволюції
орбітальних подій, належить ще менша кількість країн. Ці обставини спричиняють різний
доступ до інформації загалом і різних видів даних, залежно від наявних
технічних засобів і предмету моніторингу, – зокрема.
Розглядаючи більш детально ті заходи,
які наразі здійснюються в європейському регіоні в напрямку вироблення найбільш
оптимальної форми (О.С. – в науковій літературі та прес- комюніке
найчастіше вживається термін «архітектура») системи космічної поінформованості,
слід відзначити існування належного політико-правового підґрунтя. Так,
Європейське космічне агентство (ЄКА) розробило «Підготовчу програму з космічної
ситуаційної поінформованості» для здійснення оцінки таких напрямів, як космічне
сміття, космічна погода та навколоземні об’єкти. Водночас із роботою за цими
напрямками в рамках першого етапу програми (2009-2012) передбачалося проведення
аналізу технічних варіантів системи та альтернативних підходів до її управління.
У цьому зв’язку варто зазначити, що впродовж останнього десятиліття ЄКА провадило
активну діяльність в питанні виявлення та моніторингу космічного сміття, спостереження
та аналізу явищ космічної погоди тощо, зокрема, з метою убезпечення власних космічних
місій. На національному рівні деякі країни-члени ЄКА працюють у напрямку отримання
спеціальної інформації про орбітальні об’єкти, створюючи профільні каталоги та
бази даних, посилюючи власні інформаційні платформи з вищезазначених питань.
Разом з тим, лише в останні роки роботу за цими напрямами було вирішено
перенести у нову площину. Комплексний підхід до формату здійснюваних заходів з
аналізу ситуації у космічному середовищі надасть суб’єктам, у розпорядженні
яких знаходитиметься така система (у даному випадку, Європейському космічному
агентству і визначеним ним органам), значні переваги у здійсненні космічної
діяльності. Передбачається, що в основу даної системи ЄКА буде закладений
принцип розподілених зусиль, спрямованих на задоволення спільно визначених
потреб і вимог. Зауважимо, що оскільки більшість наземних станцій, основним
призначенням яких є здійснення управління та контролю за космічними об’єктами, первинно
були започатковані для цілей оборони, то важливим є чітке визначення правової
природи таких систем та даних, отриманих від їх функціонування (зокрема, рівень
їх «чуттєвості»). Однак, яким би не був розподіл прерогатив у доступі до певних
категорій даних, незаперечною залишається зацікавленість цивільного та
оборонного секторів у захисті космічних об’єктів (космічних активів) та
операцій. Вірогідно навіть, що оскільки така система з космічної
поінформованості міститиме централізовану базу даних про стан космічного
середовища, яка задовольнятиме інтереси та вимоги обох секторів, то вона
розглядатиметься як система подвійного призначення. В цьому зв’язку зауважимо,
що в тексті Європейської космічної політики, прийнятої в рамках Ради з космічних
питань 2007 р. (англ. – Space Council), подвійне призначення космічних
програм було визнане легітимним [9]. На додаток до цього, даним документом була
підкреслена необхідність підвищення синергії між космічними діяльністю та
програмами, що спрямовуються на забезпечення безпеки та оборонних цілей.
Нарешті, для посилення координації цих видів діяльності було запропоновано
утворити координаційну платформу держав-членів ЄКА та ЄС, які володіють
відповідними технічними можливостями. Відзначимо, що далеко не всі члени мають технічний
потенціал, який здатний забезпечити реалізацію вищеокресленихфункцій (а саме: спостереження,
моніторинг та дистанційне зондування космічного простору для оборонних цілей та
інтересів безпеки).
З огляду на це, кроки, які
здійснюються в Європі та США щодо формування відокремлених систем з космічної
ситуаційної поінформованості, мають за мету зменшити розрізненість та поодинокий
характер даних про ситуацію у космічному просторі, централізуючи в ініційованих
системах одержану інформацію від регіональних наземних станцій. З формуванням
зазначеної категорії систем можна буде вести мову про здійснення «повного
(комплексного) моніторингу» космічного простору. Саме такий підхід має сприяти
нарощенню потенціалу управління з мінімізації ризиків (ризик-менеджменту) на
базі високої поінформованості про ситуаційне космічне середовище. Вважаємо, що
така діяльність матиме прямий ефект на посилення ролі превентивної функції з
убезпечення космічного простору. Заповнена необхідною інформацією прогалина між
розміщеними у космічному просторі штучними об’єктами та ризиками, що можуть бути
спричинені природними явищами та антропогенною діяльністю, забезпечить
інформаційно-обґрунтоване попередження та мінімізацію зіткнень.
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДИСТАНЦІЙНОГО ЗОНДУВАННЯ КОСМІЧНОГО ПРОСТОРУ
Дистанційне зондування прийнято розглядати як збір даних на відстані шляхом застосування різних засобів [1, c. 413]. Незважаючи на те, що розвиток космічних технологій
значно посилив діяльність з дистанційного зондування, історія походження моніторингу та його правового регулювання асоціюється не лише з космічною ерою. В теоретичному контексті спостереження та моніторинг є більш простими аналогами дистанційного зондування, хоча до однієї і тієї самої діяльності зі збору даних засобом спостереження одночасно можуть застосовуватися різні терміни. Крім того, важливо враховувати ту особливість, що в процесі моніторингу не завжди присутня міжнародна складова, а елементи його правового регулювання можна простежити не лише безпосередньо в нормах міжнародного права, а й у національних правових системах.
У контексті даної статті питання моніторингу розглядатиметься під кутом зору дистанційного зондування космічного простору з Землі. На додаток до цього, з метою забезпечення повноти висвітлення предмету дослідження, доцільним видається аналіз правових можливостей здійснення моніторингу (дистанційного зондування) стану космічного простору з супутника, що виведений на орбіту. Визначальною рисою дистанційного зондування космічної ситуації, на відміну від простого спостереження, є застосування технічних засобів, зокрема тих, що забезпечують збирання даних та їх подальшу передачу на відстані. Важливим поступом у цьому напрямі було винайдення у середині 19 ст. засобів для фотографування (виготовлення знімків) [1, c. 413]. Завдяки цифровим технологіям людство отримало можливість передачі даних з супутників до наземних станцій для подальшої обробки та аналізу. Якщо простежити історію становлення дистанційного зондування у космічному просторі, то не можна не відзначити той факт, що на початку космічної ери цей вид прикладного застосування космічних технологій був виключною прерогативою держав, причому не всіх, а лише тих, що на той час у своєму розпорядженні мали космічні технології. Такими були дві провідні космічні наддержави – Радянський Союз та Сполучені Штати Америки. Нині ситуація суттєво змінилася. Станом на сьогодні, супутниковими системами володіють не лише держави, а й міжнародні організації та приватні компанії. Причому більшість з них не обмежуються поодинокими супутниками, а надають перевагу супутниковим групуванням. Разом з запусками космічних об’єктів почали активно розвиватися системи спостереження за космічними об’єктами, виведеними у космос. Однак доступ до цих систем мають вже не всі оператори супутникових систем, а лише ті, що є найбільш прогресивними в плані розробок космічних технологій. Крім того, здатність кожної із цих систем провадити спостереження за космічними об’єктами та ситуацією у космічному просторі загалом істотно різниться. Натомість, саме ці системи становлять інтерес для формування режиму безпеки дослідження та використання космічного простору в мирних цілях. Найбільшим же недоліком зазначених систем є їх децентралізація та відсутність рівно можливого доступу до них, що певним чином підриває фундамент правового режиму космічної безпеки.
Для визначення можливостей убезпечення космічного простору шляхом застосування
засобів дистанційного зондування важливим видається аналіз свобод та обмежень, передбачених чинним міжнародним правом. Оскільки дистанційне зондування в нашому конкретному випадку спрямоване на космічний простір, то загальні приписи щодо регламентації суверенітету не підлягатимуть застосуванню. Космічне право прямо закріплює, що космічний простір є вільним для дослідження та використання [2, стаття 1], в якості обмежень виступають лише концепції «непривласнення» та «мирних цілей». Разом з тим, не можна не врахувати норму, якою встановлено, що держави запуску зберігають юрисдикцію та контроль за своїми об’єктами. З огляду на це, потребує більш детального розгляду співвідношення свободи здійснення космічної діяльності з закріпленим зв’язком космічного об’єкта з конкретною державою, а також випадки, коли таку приналежність ідентифікувати не просто. Потребує розгляду і питання обмеження мінімальної відстані, тобто з'ясування, наскільки точними можуть бути одержані дані, щоб не порушувати юридично закріплені вимоги (якщо такі існують). Крім того, за аналогією до міжнародно-правових засад дистанційного зондування Землі з космічного простору, необхідним є з’ясування обов’язковості надання у розпорядження інших суб’єктів космічної діяльності, чиї космічні об’єкти підпали під сферу зондування, одержаних даних та визначення їх граничних (практично необхідних) обсягів. При цьому не завжди можливо розмежувати супутникові дані, які спрямовані на убезпечення космічного простору, від інших категорій даних, особливо зважаючи на той факт, що одні й ті самі дані можуть використовуватися для різних цілей (що є поширеною практикою). Хто уповноважений збирати відповідні дані, зберігати, обробляти та хто може виступати в ролі кінцевого користувача? Чи потребують дані, одержані з метою забезпечення безпеки космічного простору, наділення їх спеціальним правовим статусом? Ким визначаються рівень їх захищеності та права доступу до них? Чи є діяльність з одержання відповідних даних за рахунок дистанційного зондування правом певних суб’єктів космічної діяльності чи повинна стати їх обов’язком? Ці та інші питання потребують детального розгляду.
За виключенням першого міжнародно-правового інструменту, що визначив загальний правовий підхід до діяльності з дистанційного зондування Землі з космосу, – Конвенції про передачу та використання даних дистанційного зондування землі з космосу від 1979 р., єдиним спеціальним актом, який стосується супутникового дистанційного зондування, визнана Резолюція 41/65 Генеральної Асамблеї ООН «Принципи, що стосуються дистанційного зондування Землі з космічного простору» (далі – Резолюція) від 3 грудня 1986 року [3]. Зауважимо, що цей документ є по суті найбільш профільним документом, який регламентує питання дистанційного зондування. Професор Н.Р. Малишева у «Нарисах з космічного права» влучно підкреслює, що «до останнього часу Принципи фактично є єдиним загальновизнаним актом міжнародного права, який дає орієнтири здійснення діяльності держав та інших суб’єктів міжнародного права в галузі ДЗЗ, і який встановлює правові рамки відповідної діяльності» [4, c. 59]. Як випливає з самої назви документу та преамбули до нього, вищезазначені принципи стосуються виключно моніторингу поверхні Землі, не даючи можливості їх прямого застосування до режиму здійснення моніторингу космічного простору за рахунок механізмів дистанційного зондування. Незважаючи на це, вважаємо за доцільне розглянути окремі аспекти відповідного діючого режиму, які становлять інтерес з точки зору можливого поширення сфери його застосування на космічний простір.
Договір про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи місяць і інші небесні тіла (далі – Договір про космос) у статті IV закріплює: «не забороняється … використання будь-якого обладнання або засобів, необхідних для мирного дослідження Місяця та інших небесних тіл». В частині предмету нашого дослідження це положення розвинуте у статті Х, яка визначає, що «для сприяння міжнародному співробітництву в дослідженні і використанні космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, згідно з цілями даного Договору, держави-учасниці Договору розглядатимуть на рівних підставах запити інших держав-учасниць Договору про надання їм можливості для спостереження за польотами космічних об’єктів, що запускаються цими державами. Характер і умови надання згаданої вище можливості визначаються за погодженням між зацікавленими державами». Відповідно наведений припис відображає право доступу держав-учасниць Договору про космос до інформації, яке повинно надаватися без дискримінації на підставі запиту. Необхідність прийнятності відповідних умов передбачена, зокрема, Декларацією про міжнародне співробітництво з дослідження та використання космічного простору на користь та в інтересах всіх держав, з особливим врахуванням потреб країн, що розвиваються [5]. Наступним моментом, на якому доцільно було б зупинитися, є питання організації діяльності з забезпеченості «публічної послуги» (англ. – public service). Вільний доступ до найважливіших даних повинен розглядатися як вимога, що випливає з загального принципу, закріпленого статтею 1 Договору про космос, яка надає право запуску супутників і відповідно отримання даних, без дискримінації, на засадах рівності та згідно з приписами міжнародного права [6, с. 5].
Немалозначним є акцентування на ролі міжнародного співробітництва у сфері дистанційного зондування. Вже у 1986 р., який є роком прийняття Резолюції, усвідомлення значущості міжнародного співробітництва та необхідність його зміцнення, зокрема, для супутникового моніторингу набуло додаткового юридичного закріплення. Положення про міжнародне співробітництво в контексті дистанційного зондування знаходять свій розвиток у Принципі V Резолюції, де визначено, що «держави, які здійснюють діяльність з дистанційного зондування, сприяють міжнародному співробітництву в цій сфері. З цією метою вони надають іншим державам можливості для участі в ній». Передбачається, що відповідна участь повинна ґрунтуватися у кожному випадку на справедливих і взаємоприйнятних умовах». Звідси можна констатувати, що важливу роль у дистанційному зондуванні космічного простору відіграватиме активне залучення всіх держав, які володіють відповідними технічними можливостями, і, зокрема, узгодженість їх діяльності з дистанційного зондування. У чинній Резолюції передбачено, що координація дій має здійснюватися у формі угод та домовленостей, кінцевою метою яких є одержання державами максимальної користі від діяльності з дистанційного зондування (Принцип VI). Така співпраця може провадитися також у формі технічної допомоги держав, які беруть участь у діяльності з дистанційного зондування, іншим заінтересованим державам на обопільно узгоджених умовах, а також координації діяльності.
Наступним моментом, який заслуговує на увагу, є структурний аналіз визначення дистанційного зондування, яке застосовується для цілей зазначеної Резолюції (принцип 1, пункт «а» Резолюції). Так, дефініція поняття окреслює як безпосередньо механізм дистанційного зондування, так і визначає коло цілей, для яких така діяльність має провадитися. Вважаємо, що за аналогією з наведеним у Резолюції терміном, можна запропонувати наступне визначення поняття дистанційного зондування космічного простору: «зондування космічного простору з використанням властивостей електромагнітних хвиль, які випромінюються, відбиваються або розсіюються зондованими об’єктами з метою забезпечення координації діяльності з дослідження та використання космічного простору для мирних цілей, контролю та безпеки запущених космічних об’єктів, а також охорони екологічного стану космічного простору загалом». Нарешті, можливою видається рецепція визначення терміну «діяльність з дистанційного зондування», запропонована пунктом «е» Принципу 1 Резолюції. Так, як і в діяльності з дистанційного зондування Землі, дистанційне зондування космічного простору враховуватиме експлуатацію космічних систем дистанційного зондування, станцій з приймання і накопичення первісних даних і діяльність щодо опрацювання, інтерпретації та розповсюдження опрацьованих даних. З огляду на наведені складові поняття діяльності дистанційного зондування, моніторинг космічного простору передбачає окрім космічних систем дистанційного зондування, також і наземні станції, які братимуть активну роль у цій діяльності. Вважаємо, що розглядати вірогідність моніторингу космічного простору слід як у комбінації «наземна станція – супутник», «радар – наземна станція», так і у трикутниковій взаємодії «активний супутник – інші космічні об’єкти – наземна станція».
Принцип ІІ нагадує, що діяльність з дистанційного зондування має здійснюватися «заради добробуту та в інтересах усіх країн, незалежно від рівня їх економічного, соціального чи науково- технічного розвитку та з особливим урахування потреб країн, що розвиваються». Транспозиція цього принципу у площину дистанційного зондування космічного простору спонукає до усвідомлення необхідності надання загального доступу всім заінтересованим країнам до даних, які одержуються від провадження такої діяльності технічно спроможними до дистанційного зондування країнами.
Відповідно до керівної позиції базових документів з міжнародного космічного права, передбачається, що діяльність з дистанційного зондування, як і будь-який інший вид космічної діяльності, має провадитися згідно з міжнародним правом. Наведена конкретизація найбільш релевантних міжнародно-правових документів, як власне і вимога стосовно узгодженості діяльності із приписами міжнародного права, закріплюється у тексті Принципу ІІІ Резолюції. З огляду на це, базою для формування правового режиму моніторингу космічного простору є саме основні засади міжнародного права, а також, за аналогією до вищезазначеного Принципу, – Статут ООН, Договір про космос і відповідні документи Міжнародного союзу електрозв’язку. Зауважимо, що у Резолюції особливе значення приділяється положенням статті І Договору про космос, в якій закріплено основні концепції міжнародного космічного права. Найбільш тісний зв'язок із моніторингом космічного простору має принцип, яким визначено, що космічний простір є відкритим для дослідження і використання на основі рівності. Крім того, як передбачено у приписах Принципу ІV Резолюції, діяльність із дистанційного зондування повинна здійснюватися таким чином, щоб не завдавати шкоди законним правам та інтересам держав, що зондуються. Відповідно, зважаючи на припис міжнародного космічного права, який регламентує юрисдикцію держав над їх об’єктами, запущеними в космос, у співставленні з вищевикладеним, космічний простір є вільним для зондування, але з належним врахування прав та законних інтересів решти держав, чиї космічні об’єкти виведені на орбіту. Цей припис може бути імплементований на практиці наступним чином. Держави, які здійснюють дистанційне зондування космічного простору, можуть вільно його провадити, однак обмежувальним елементом виступатиме врахування прав та інтересів інших. Саме межа, яка розділяє спонукання певного суб’єкта космічної діяльності до здійснення моніторингу космічного простору, із тим, що становить «права та інтереси інших», а також узгодженість такої діяльності із публічним інтересом, визначають легітимність такої діяльності. Зрозумілим є, що держави, які здійснюють моніторинг космічного простору, не потребують попереднього дозволу всіх держав, чиї космічні об’єкти знаходяться на орбіті, оскільки, по-перше, як вже зазначалося вище, космічний простір є вільним для дослідження та використання, по-друге, вимога попереднього дозволу моніторингу космічних об’єктів на міжнародно-правовому рівні не передбачена, по-третє, навіть якби держава і мала бажання здійснити координаційний запит такої діяльності, це було б досить складно реалізувати на практиці. З огляду на це, вважаємо, що в такій діяльності припис щодо захищеності прав та інтересів інших має тлумачитися як зондування космічного простору та космічних об’єктів, що в ньому розміщені, на певній допустимій відстані. Гранична відстань потребує взаємного узгодження та закріплення в міжнародно-правовому документі, яким, на наш погляд, може виступати «Резолюція про Принципи, що стосуються дистанційного зондування космічного простору». Ця ж Резолюція повинна передбачати також випадки, за яких можливе зондування штучних космічних об’єктів і на ближчій від гранично допустимої відстані. Такими випадками можуть бути ситуації, коли певна держава, під юрисдикцією якої знаходиться космічний об’єкт, не наділена технічними можливостями для безпосереднього зондування свого космічного об’єкта, що виведений на орбіту, та суміжного з ним космічного простору, але є причини вважати, що даний космічний об’єкт потребує моніторингу. Зазначений запит може виступати легітимною підставою для здійснення зондування на більш близькій відстані. Можливі й інші випадки для провадження діяльності із дистанційного зондування на меншій відстані, однак вважаємо, що всі вони повинні бути чітко прописані у спеціальній Резолюції з зондування космічного простору. Крім того, зважаючи на той факт, що ситуація у космічному просторі має безпосередній вплив на життя та існування всього людства, то пріоритет має надаватися публічному інтересу забезпечення сталого розвитку та безпеки космічного простору.
До зондування космічного простору підлягає застосуванню вимога щодо попереднього інформування (нотифікації) державою, яка здійснює програму дистанційного зондування, Генерального секретаря ООН про заплановану діяльність. В межах ініційованої Резолюції має бути чітко прописаний мінімальний обсяг даних, які держави повинні надавати перед провадженням діяльності з дистанційного зондування космічного простору. Ця інформація має знаходитися у відкритому доступі, а на вимогу будь-якої держави повинні надаватися додаткові дані, які мають відношення до ситуації у космічному просторі, а також є підстави вважати, що зазначена діяльність стосуватиметься космічного об’єкта, що знаходиться під їх юрисдикцією.
Напряму дистанційного зондування, спрямованого на забезпечення сталого розвитку, і, зокрема, охорону космічного середовища, у правовому регулюванні використання та дослідження космічного простору слід приділити особливу увагу. Вважаємо, що суб’єктам космічної діяльності, які провадять моніторинг космічного простору, повинна ставитися в обов’язок необхідність термінової передачі будь-яких одержаних даних, що здатні запобігти ситуації, спроможної нанести шкоду космічному середовищу. Крім безпосереднього оператора наземної станції чи супутникової системи, дана вимога повинна поширюватися також на тих суб’єктів, які залучені до аналізу та обробки відповідних даних. Доцільним було б на підставі одержаної інформації формувати не відокремлені бази супутникових даних, а вживати міжнародних зусиль з метою централізації такої інформації, що надходить стосовно космічного середовища, до єдиного банку даних. Такий підхід сприяв би повному та об’єктивному висвітленню стану космічного середовища, і забезпечив би рівний доступ всіх держав щонайменш до базової інформації. Зважаючи на той факт, що дані зондування космічного простору є менш комерційно привабливими у порівнянні з даними моніторингу Землі, вважаємо, що операторами відповідних засобів зондування може встановлюватися певна плата за передані у відкритий доступ дані, однак критерії визначення плати або методи розрахунку мають бути міжнародно-регламентовані. Можна припустити, що обґрунтованим було б сформувати під егідою авторитетної міжнародної організації міжнародний банк даних про стан космічного простору, до якого члени сплачували б внески для отримання доступу до відповідних даних. Такою функцією міг би бути наділений один із найбільш релевантних структурних підрозділів Організації Об’єднаних Націй за прикладом ООН-Спайдер (UN-SPIDER) [7]. У контексті діяльності такої структури виникли б підстави ініціювати створення постійно діючої комплексної системи для дослідження космічного простору. Цікаво відзначити, що ще на початку космічної ери дані дистанційного зондування розглядалися деякими юристами як інструмент для «покращення взаєморозуміння та зміцнення довіри між народами» [8, с. 125].
У частині розбудови системи дистанційного зондування космічного простору важливим вбачається здійснення аналізу вже існуючої наземної інфраструктури космічних систем. Вважається, що саме об’єднання технічних можливостей вже існуючих телеметричних станцій та систем контролю за виведеними у космічний простір штучними об’єктами, а також систем спостереження та моніторингу космічної погоди та космічного (орбітального) сміття закладе підвалини для структуризації механізму «космічної ситуаційної поінформованості» (англ. – space situational awareness). Концепція «космічної ситуаційної поінформованості» виникла у зв’язку з усвідомленням зростаючої залежності людства від космічних технологій та відповідно необхідності їх захисту. Як зазначає Марко Феррадзані, директор юридичного департаменту Європейського космічного агентства, «покращення колективної безпеки у космічному просторі наразі стало обов’язковою умовою сприяння розширенню діяльності публічного та приватного сектору, що потребує загальних знань і досвіду з питань космічної погоди, ситуацій та ризиків у космічному просторі» [6, с. 1]. Станом на сьогодні, лише деякі держави володіють розвинутою наземною інфраструктурою космічних систем. До спільноти, яка задіює ці технічні можливості для спостереження за космічною погодою, моніторингу засміченості космічного середовища або еволюції орбітальних подій, належить ще менша кількість країн. Ці обставини спричиняють різний доступ до інформації загалом і різних видів даних, залежно від наявних технічних засобів і предмету моніторингу, – зокрема.
Розглядаючи більш детально ті заходи, які наразі здійснюються в європейському регіоні в напрямку вироблення найбільш оптимальної форми (О.С. – в науковій літературі та прес- комюніке найчастіше вживається термін «архітектура») системи космічної поінформованості, слід відзначити існування належного політико-правового підґрунтя. Так, Європейське космічне агентство (ЄКА) розробило «Підготовчу програму з космічної ситуаційної поінформованості» для здійснення оцінки таких напрямів, як космічне сміття, космічна погода та навколоземні об’єкти. Водночас із роботою за цими напрямками в рамках першого етапу програми (2009-2012) передбачалося проведення аналізу технічних варіантів системи та альтернативних підходів до її управління. У цьому зв’язку варто зазначити, що впродовж останнього десятиліття ЄКА провадило активну діяльність в питанні виявлення та моніторингу космічного сміття, спостереження та аналізу явищ космічної погоди тощо, зокрема, з метою убезпечення власних космічних місій. На національному рівні деякі країни-члени ЄКА працюють у напрямку отримання спеціальної інформації про орбітальні об’єкти, створюючи профільні каталоги та бази даних, посилюючи власні інформаційні платформи з вищезазначених питань. Разом з тим, лише в останні роки роботу за цими напрямами було вирішено перенести у нову площину. Комплексний підхід до формату здійснюваних заходів з аналізу ситуації у космічному середовищі надасть суб’єктам, у розпорядженні яких знаходитиметься така система (у даному випадку, Європейському космічному агентству і визначеним ним органам), значні переваги у здійсненні космічної діяльності. Передбачається, що в основу даної системи ЄКА буде закладений принцип розподілених зусиль, спрямованих на задоволення спільно визначених потреб і вимог. Зауважимо, що оскільки більшість наземних станцій, основним призначенням яких є здійснення управління та контролю за космічними об’єктами, первинно були започатковані для цілей оборони, то важливим є чітке визначення правової природи таких систем та даних, отриманих від їх функціонування (зокрема, рівень їх «чуттєвості»). Однак, яким би не був розподіл прерогатив у доступі до певних категорій даних, незаперечною залишається зацікавленість цивільного та оборонного секторів у захисті космічних об’єктів (космічних активів) та операцій. Вірогідно навіть, що оскільки така система з космічної поінформованості міститиме централізовану базу даних про стан космічного середовища, яка задовольнятиме інтереси та вимоги обох секторів, то вона розглядатиметься як система подвійного призначення. В цьому зв’язку зауважимо, що в тексті Європейської космічної політики, прийнятої в рамках Ради з космічних питань 2007 р. (англ. – Space Council), подвійне призначення космічних програм було визнане легітимним [9]. На додаток до цього, даним документом була підкреслена необхідність підвищення синергії між космічними діяльністю та програмами, що спрямовуються на забезпечення безпеки та оборонних цілей. Нарешті, для посилення координації цих видів діяльності було запропоновано утворити координаційну платформу держав-членів ЄКА та ЄС, які володіють відповідними технічними можливостями. Відзначимо, що далеко не всі члени мають технічний потенціал, який здатний забезпечити реалізацію вищеокресленихфункцій (а саме: спостереження, моніторинг та дистанційне зондування космічного простору для оборонних цілей та інтересів безпеки).
З огляду на це, кроки, які здійснюються в Європі та США щодо формування відокремлених систем з космічної ситуаційної поінформованості, мають за мету зменшити розрізненість та поодинокий характер даних про ситуацію у космічному просторі, централізуючи в ініційованих системах одержану інформацію від регіональних наземних станцій. З формуванням зазначеної категорії систем можна буде вести мову про здійснення «повного (комплексного) моніторингу» космічного простору. Саме такий підхід має сприяти нарощенню потенціалу управління з мінімізації ризиків (ризик-менеджменту) на базі високої поінформованості про ситуаційне космічне середовище. Вважаємо, що така діяльність матиме прямий ефект на посилення ролі превентивної функції з убезпечення космічного простору. Заповнена необхідною інформацією прогалина між розміщеними у космічному просторі штучними об’єктами та ризиками, що можуть бути спричинені природними явищами та антропогенною діяльністю, забезпечить інформаційно-обґрунтоване попередження та мінімізацію зіткнень.
Список використаних джерел:
1. Gibson P.J. Introductory Remote Sensing: Principles and Concepts / P.J. Gibson. – London:
Routledge, 2000 – in Francis Lyall, Paul B. Larsen, Space Law: A Treatise. – Ashgate Publishing
Company, 2009. – 596 с.
2. Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного
простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, від 1967 року [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_480.
3. Резолюція 41/65 Генеральної Асамблеї ООН «Принципи, що стосуються дистанційного
зондування Землі з космічного простору», від 1986 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_596.
4. Малишева Н.Р. Нариси з космічного права / Н.Р. Малишева. – К.: Алерта, 2010. – 296 с.
5. Резолюція 51/122 Генеральної Асамблеї ООН «Декларація про міжнародне
співробітництво з дослідження та використання космічного простору на користь та в інтересах
всіх держав, з особливим врахуванням потреб країн, що розвиваються», від 1996 року
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/space.shtml.
6. Marco Ferrazzani «Preliminary Considerations on the European Preparatory Programme on
Space Situational Awareness». – IAC – 2010 (61st International Astronautical Congress). – IISL Session
E 7.3.: Legal Aspects of Space Security. – 8 с.
7. Програма UN-SPIDER [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.oosa.unvienna.org/oosa/unspider/index.html
8. Пирадов А.С. Международное космическое право / А.С. Пирадов. – М.: «Международные
отношения», 1985 – 208 с.
9. Space Council resolution on European Space Policy adopted on 22 May 2007, Section III.B8
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://register.consilium.europa.eu/pdf/en/07/st10/st10037.en07.pdf