Признание и предоставление разрешения на принудительное исполнение арбитражных решений
Репутація України як країни з недосконалою судовою
системою «авансом» створює їй також образ недружньої арбітражу юрисдикції, хоча
рівень відмов у наданні дозволу на примусове виконання арбітражних рішень в
Україні невисокий – 10 % та 18 % усіх розглянутих клопотань у 2013 та 2014
роках відповідно. Такі дані оприлюдненого арбітражною практикою ЮФ «Cai & Lenard»
чергового дослідження «Україна – дружня арбітражу юрисдикція:
статистично-аналітичний огляд, 2013 – 2014».
Найбільш поширеними підставами для відмови у
наданні дозволу на примусове виконання арбітражного рішення у 2013-2014 роках
були такі:
-
стороні, проти якої винесено рішення, не було належним чином
повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд;
-
арбітражне рішення скасоване на дату звернення для його
примусового виконання;
-
арбітражна процедура не відповідала угоді сторін.
Випадки відмови з цієї підстави є найбільш курйозними та спірними. Наприклад, у
справі № 1622/9934/2012 Октябрський районний суд
м. Полтави ухвалою від 10 червня 2014 року відмовив у наданні дозволу на
примусове виконання рішення арбітражу Лондонського міжнародного арбітражного
суду (LCIA),
ухваленого одноособовим арбітром, з тих підстав, що в арбітражній угоді мова
йшла про «arbitration panel», і, на
думку суду, «слово panel завжди вказує на колегіальний орган.
Лінгвістичних підстав вважати англійські терміни arbitration panel та
arbitration tribunal тотожними за змістом немає».
В цілому ж суди у рідкісних випадках відмовляли у наданні
дозволу на примусове виконання.
На відміну від 2011 та 2012 років у 2013 та 2014 роках
винятковими стали випадки відмови у наданні дозволу через недотримання
сторонами доарбітражного порядку врегулювання спору, якщо такий був
передбачений угодою сторін. Суди переважно сприйняли підхід про те, що
відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 № 15-рп/2002встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за
волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права
на судовий захист. Отже, не проведення переговорів, які обумовлено сторонами
відповідно до положення контракту щодо обов’язкового проведення переговорів у
разі виникнення розбіжностей, пов’язаних з невиконанням або неналежним
виконанням зобов’язань за контрактом, не є перешкодою для звернення до суду за
захистом свого права. Це ж, очевидно, стосується і права на звернення до
арбітражу
Статистика надання
місцевими судами дозволів на примусове виконання арбітражних рішень МКАС при
ТПП України взагалі вражає: у тих випадках, коли відповідні клопотання були
розглянуті судами першої інстанції (тобто клопотання не було залишене без
розгляду, а провадження за ним не було закрито), у 2013 році стягувач одержував
дозвіл на примусове виконання у 93 % випадків; у 2014 році дозвіл було надано у
майже 77 %. При цьому, у 2014 році у тих випадках, коли у наданні дозволу було
відмовлено, переважно відмова була пов’язана з тим, що арбітражне рішення було
виконане добровільно (у 2013 році суди у такій ситуації, як правило, закривали
провадження). Тобто фактично мова йде про майже 91 % задоволених клопотань у
2014 році.
Порівняно з випадками відмови у наданні дозволу більш поширеними є
ситуації, коли суд залишав клопотання стягувача без розгляду через ненадання
необхідних документів, надання документів, які не відповідають вимогам закону,
або інші процесуальні порушення. У деяких випадках місцеві суди вказували як на
підставу для залишення клопотання без розгляду неподання разом з клопотанням
доказів належного повідомлення іншій стороні про арбітражний розгляд. Ця
ситуація мала корені у протиріччі між нормою и п. 2 ч. 2 ст. 396 ЦПК України
(яка передбачає неповідомлення як підставу для відмови, яку суд застосовує без
будь-якої заяви з цього приводу від сторони) та Конвенції ООН «Про визнання та
виконання іноземних арбітражних рішень» (відповідно до якої на таке
неповідомлення повинна послатися сторона, проти якої постановлено арбітражне
рішення). Верховний Суд України у 2014 році, врешті, вніс ясність у ситуацію – в
ухвалі від 23 квітня 2014 року він утвердив чітку позицію, зазначивши, що «…пункт 2 частини другої статті 396 ЦПК
України може застосовуватися тільки, якщо міжнародними договорами такі випадки
не передбачено…», а оскільки до
правовідносин підлягають застосуванню норми міжнародного права, то «доведення факту неповідомлення про
арбітражний розгляд лежить на особі, яка заперечує визнання іноземного рішення
на території України».
Досі не вирішеним у судовій
практиці залишається питання про те, чи може клопотання про надання дозволу на
примусове виконання арбітражного рішення подати інша особа, ніж та, на користь
якої ухвалено таке рішення, якщо їй були передані права вимоги. У 2014 році Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і
кримінальних справ, скасовуючи ухвалу суду про надання дозволу на
примусове виконання арбітражного рішення та направляючи справу на новий
розгляду у суд першої інстанції, звернув увагу на те, що «суд першої інстанції … не з'ясував, чи клопотання подано тією ж
юридичною особою, що є стороною арбітражної угоди». На нашу думку, це
свідчить про досить формальний підхід суду касаційної інстанції у цьому питанні,
оскільки суди допускають заміну сторони у цивільній справі та стягувача у вже
відкритому виконавчому провадженні з виконання арбітражного рішення. В описану
концепцію цілком вписується можливість подання клопотання про визнання та
надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення правонаступником
особи, на користь якої рішення було ухвалено, або особою, якій така особа
передала своє право вимоги.
Ефективному
виконанню арбітражних рішень не сприяє те, що суди лише в одиничних випадках
задовольняють клопотання стягувачів про вжиття заходів із забезпечення
виконання. Слід, однак, визнати, що у 2013 та 2014 роках місцеві суди все ж
вживали таких заходів відповідно у 4,6 % та 5,6 % від усіх розглянутих і
задоволених клопотань про надання згоди на примусове виконання арбітражних
рішень. Це вже є значним поступом у порівнянні з попередніми роками, зокрема з 2011
роком, коли не було виявлено жодного судового рішення про вжиття заходів із
забезпечення виконання арбітражного рішення (до або під час арбітражного
розгляду, або на виконання рішення арбітражу про вжиття таких заходів, або на
стадії надання дозволу на примусове виконання).
У
практиці скасування арбітражних рішень Україна протягом останніх декількох
років лише тяжіє до рівня країн з проарбітражними судовими системами. У
2013-2014 роках суди, як правило, відмовляли у скасуванні арбітражних рішень,
хоча питома вага випадків скасування є значною (17 % розглянутих у 2014 році
клопотань задоволено, у задоволенні 83 % відмовлено, у 2013 році дані були
відповідно 40 % і 60 %). У більшості випадків арбітражні рішення були скасовані
з підстав, які видаються сумнівними. Наприклад ухвалою Шевченківського
районного суду м. Києва від 15 січня 2013 року було скасовано рішення МКАС при
ТПП України від 13 лютого 2012 року у справі АС № 321п/2011. Суд прийшов до
висновку, що арбітражний суд, визнавши свою компетенцію за арбітражною угодою,
яка передбачала розгляд спорів в «Арбітражному
Суді України при торгово-промисловій палаті м. Київ», здійснив тлумачення
договору, на яке не мав повноважень, передбачених угодою сторін. При цьому, як
видно з судового рішення, суд не з’ясовував питання про те, чи брала участь в
арбітражному розгляді сторона, що звернулась із клопотанням про скасування, та
чи заявляла вона заперечення арбітражному суду щодо його компетенції. Доктрина
«компетенції-компетенції, таким чином, була ігнорована судом. З тих ж підстав,
що і в попередньому випадку ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від
13 березня 2013 року скасовано рішення МКАС при ТПП України від 18 березня 2011
року у справі АС № 212г/2010 (назва арбітражної установи, зазначена в угоді
сторін, була «Міжнародний комерційний
арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті в м. Київ»). Ухвалою
Шевченківського районного суду м. Києва від 8 травня 2014 року було скасовано
рішення МКАС при ТПП України від 22 лютого 2013 року у справі АС №185в/2012,
яким було припинено арбітражний розгляд на умовах, узгоджених сторонами у
мировій угоді. Суд, скасовуючи арбітражне рішення, дійшов висновку, що
арбітражний суд не залучив до участі у справі особу, прав якої стосується
рішення. На думку суду арбітражний суд
повинен був також «оцінити умови мирової
угоди, і у разі, якщо вони суперечать закону чи порушують права, свободи чи
інтереси інших осіб, відмовити у визнанні мирової угоди і продовжити судовий
розгляд».
Перелічені вище випадки є, скоріше , винятками, ніж
практикою, яку слід враховувати арбітрам.
Водночас, як і в попередні роки, у 2013 та 2014 роках
залишаються гострими проблеми з визнанням арбітражних угод господарськими
судами, які не схильні «реставрувати» арбітражні угоди з незначними дефектами і
встановлювати дійсний намір сторін передати спір до арбітражу. Коли суд вказує
на те, що вказана в арбітражній угоді установа «арбітражний Трибунал Арбітражного Інституту
Стокгольмської Торгової палати» не існує, оскільки зазначена назва
не відповідає правильній – Арбітражний інститут Торгової палати м. Стокгольма,
Швеція – такий підхід навряд чи можна вважати дружнім до арбітражу. Це ж
стосується і випадків визнання арбітражної угоди недійсною через визначення сторонами
у ній «неіснуючого» на думку суду «Міжнародного торгового арбітражного суду при
Торгово-промисловій палаті України».
Водночас,
питома вага судових рішень судів першої інстанції у справах про визнання
арбітражних угод недійсними у загальній кількості розглянутих справ, пов’язаних
з арбітражем, незначна у 2013 і 2014 роках. При цьому, суди, як правило,
відмовляють у задоволенні позовів про визнання недійсними арбітражних угод. Поряд
з цілком обґрунтованими випадками визнання недійсними арбітражних угод
(наприклад недійсною визнано арбітражну угоду між українськими господарськими
товариствами, які не були підприємствами з іноземними інвестиціями) мають місце
сумнівні рішення (наприклад про визнання недійсною арбітражної угоди про
вирішення спорів за регламентом Німецької інституції з арбітражної справи (DIS) як такої, що не
містить точної назви існуючої арбітражної установи).
В цілому ж, як свідчить практика, і це видно з наведених в огляді даних, у
питанні визнання арбітражних угод, визнання та виконання арбітражних рішень
суди значно удосконалили свої підходи і, як правило, не створюють невиправданих
перешкод. Особливо відчутним є поступ місцевих загальних судів у їх підході до
надання дозволу на примусове виконання арбітражних рішень. Випадки відмови у
допущенні до виконання є порівняно нечастими, як і випадки скасування
арбітражних рішень. І вже на стадії виконання стягувач має справу з проблемами,
які однак не є специфічними, а властиві виконавчому провадженню в цілому.
Признание и предоставление разрешения на принудительное исполнение арбитражных решений
Репутація України як країни з недосконалою судовою системою «авансом» створює їй також образ недружньої арбітражу юрисдикції, хоча рівень відмов у наданні дозволу на примусове виконання арбітражних рішень в Україні невисокий – 10 % та 18 % усіх розглянутих клопотань у 2013 та 2014 роках відповідно. Такі дані оприлюдненого арбітражною практикою ЮФ «Cai & Lenard» чергового дослідження «Україна – дружня арбітражу юрисдикція: статистично-аналітичний огляд, 2013 – 2014».
Найбільш поширеними підставами для відмови у наданні дозволу на примусове виконання арбітражного рішення у 2013-2014 роках були такі:
- стороні, проти якої винесено рішення, не було належним чином повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд;
- арбітражне рішення скасоване на дату звернення для його примусового виконання;
- арбітражна процедура не відповідала угоді сторін. Випадки відмови з цієї підстави є найбільш курйозними та спірними. Наприклад, у справі № 1622/9934/2012 Октябрський районний суд м. Полтави ухвалою від 10 червня 2014 року відмовив у наданні дозволу на примусове виконання рішення арбітражу Лондонського міжнародного арбітражного суду (LCIA), ухваленого одноособовим арбітром, з тих підстав, що в арбітражній угоді мова йшла про «arbitration panel», і, на думку суду, «слово panel завжди вказує на колегіальний орган. Лінгвістичних підстав вважати англійські терміни arbitration panel та arbitration tribunal тотожними за змістом немає».
В цілому ж суди у рідкісних випадках відмовляли у наданні дозволу на примусове виконання.
На відміну від 2011 та 2012 років у 2013 та 2014 роках винятковими стали випадки відмови у наданні дозволу через недотримання сторонами доарбітражного порядку врегулювання спору, якщо такий був передбачений угодою сторін. Суди переважно сприйняли підхід про те, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 № 15-рп/2002 встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Отже, не проведення переговорів, які обумовлено сторонами відповідно до положення контракту щодо обов’язкового проведення переговорів у разі виникнення розбіжностей, пов’язаних з невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань за контрактом, не є перешкодою для звернення до суду за захистом свого права. Це ж, очевидно, стосується і права на звернення до арбітражу
Статистика надання місцевими судами дозволів на примусове виконання арбітражних рішень МКАС при ТПП України взагалі вражає: у тих випадках, коли відповідні клопотання були розглянуті судами першої інстанції (тобто клопотання не було залишене без розгляду, а провадження за ним не було закрито), у 2013 році стягувач одержував дозвіл на примусове виконання у 93 % випадків; у 2014 році дозвіл було надано у майже 77 %. При цьому, у 2014 році у тих випадках, коли у наданні дозволу було відмовлено, переважно відмова була пов’язана з тим, що арбітражне рішення було виконане добровільно (у 2013 році суди у такій ситуації, як правило, закривали провадження). Тобто фактично мова йде про майже 91 % задоволених клопотань у 2014 році.
Порівняно з випадками відмови у наданні дозволу більш поширеними є ситуації, коли суд залишав клопотання стягувача без розгляду через ненадання необхідних документів, надання документів, які не відповідають вимогам закону, або інші процесуальні порушення. У деяких випадках місцеві суди вказували як на підставу для залишення клопотання без розгляду неподання разом з клопотанням доказів належного повідомлення іншій стороні про арбітражний розгляд. Ця ситуація мала корені у протиріччі між нормою и п. 2 ч. 2 ст. 396 ЦПК України (яка передбачає неповідомлення як підставу для відмови, яку суд застосовує без будь-якої заяви з цього приводу від сторони) та Конвенції ООН «Про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень» (відповідно до якої на таке неповідомлення повинна послатися сторона, проти якої постановлено арбітражне рішення). Верховний Суд України у 2014 році, врешті, вніс ясність у ситуацію – в ухвалі від 23 квітня 2014 року він утвердив чітку позицію, зазначивши, що «…пункт 2 частини другої статті 396 ЦПК України може застосовуватися тільки, якщо міжнародними договорами такі випадки не передбачено…», а оскільки до правовідносин підлягають застосуванню норми міжнародного права, то «доведення факту неповідомлення про арбітражний розгляд лежить на особі, яка заперечує визнання іноземного рішення на території України».
Досі не вирішеним у судовій практиці залишається питання про те, чи може клопотання про надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення подати інша особа, ніж та, на користь якої ухвалено таке рішення, якщо їй були передані права вимоги. У 2014 році Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, скасовуючи ухвалу суду про надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення та направляючи справу на новий розгляду у суд першої інстанції, звернув увагу на те, що «суд першої інстанції … не з'ясував, чи клопотання подано тією ж юридичною особою, що є стороною арбітражної угоди». На нашу думку, це свідчить про досить формальний підхід суду касаційної інстанції у цьому питанні, оскільки суди допускають заміну сторони у цивільній справі та стягувача у вже відкритому виконавчому провадженні з виконання арбітражного рішення. В описану концепцію цілком вписується можливість подання клопотання про визнання та надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення правонаступником особи, на користь якої рішення було ухвалено, або особою, якій така особа передала своє право вимоги.
Ефективному виконанню арбітражних рішень не сприяє те, що суди лише в одиничних випадках задовольняють клопотання стягувачів про вжиття заходів із забезпечення виконання. Слід, однак, визнати, що у 2013 та 2014 роках місцеві суди все ж вживали таких заходів відповідно у 4,6 % та 5,6 % від усіх розглянутих і задоволених клопотань про надання згоди на примусове виконання арбітражних рішень. Це вже є значним поступом у порівнянні з попередніми роками, зокрема з 2011 роком, коли не було виявлено жодного судового рішення про вжиття заходів із забезпечення виконання арбітражного рішення (до або під час арбітражного розгляду, або на виконання рішення арбітражу про вжиття таких заходів, або на стадії надання дозволу на примусове виконання).
У практиці скасування арбітражних рішень Україна протягом останніх декількох років лише тяжіє до рівня країн з проарбітражними судовими системами. У 2013-2014 роках суди, як правило, відмовляли у скасуванні арбітражних рішень, хоча питома вага випадків скасування є значною (17 % розглянутих у 2014 році клопотань задоволено, у задоволенні 83 % відмовлено, у 2013 році дані були відповідно 40 % і 60 %). У більшості випадків арбітражні рішення були скасовані з підстав, які видаються сумнівними. Наприклад ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 15 січня 2013 року було скасовано рішення МКАС при ТПП України від 13 лютого 2012 року у справі АС № 321п/2011. Суд прийшов до висновку, що арбітражний суд, визнавши свою компетенцію за арбітражною угодою, яка передбачала розгляд спорів в «Арбітражному Суді України при торгово-промисловій палаті м. Київ», здійснив тлумачення договору, на яке не мав повноважень, передбачених угодою сторін. При цьому, як видно з судового рішення, суд не з’ясовував питання про те, чи брала участь в арбітражному розгляді сторона, що звернулась із клопотанням про скасування, та чи заявляла вона заперечення арбітражному суду щодо його компетенції. Доктрина «компетенції-компетенції, таким чином, була ігнорована судом. З тих ж підстав, що і в попередньому випадку ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 13 березня 2013 року скасовано рішення МКАС при ТПП України від 18 березня 2011 року у справі АС № 212г/2010 (назва арбітражної установи, зазначена в угоді сторін, була «Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті в м. Київ»). Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 8 травня 2014 року було скасовано рішення МКАС при ТПП України від 22 лютого 2013 року у справі АС №185в/2012, яким було припинено арбітражний розгляд на умовах, узгоджених сторонами у мировій угоді. Суд, скасовуючи арбітражне рішення, дійшов висновку, що арбітражний суд не залучив до участі у справі особу, прав якої стосується рішення. На думку суду арбітражний суд повинен був також «оцінити умови мирової угоди, і у разі, якщо вони суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, відмовити у визнанні мирової угоди і продовжити судовий розгляд».
Перелічені вище випадки є, скоріше , винятками, ніж практикою, яку слід враховувати арбітрам.
Водночас, як і в попередні роки, у 2013 та 2014 роках залишаються гострими проблеми з визнанням арбітражних угод господарськими судами, які не схильні «реставрувати» арбітражні угоди з незначними дефектами і встановлювати дійсний намір сторін передати спір до арбітражу. Коли суд вказує на те, що вказана в арбітражній угоді установа «арбітражний Трибунал Арбітражного Інституту Стокгольмської Торгової палати» не існує, оскільки зазначена назва не відповідає правильній – Арбітражний інститут Торгової палати м. Стокгольма, Швеція – такий підхід навряд чи можна вважати дружнім до арбітражу. Це ж стосується і випадків визнання арбітражної угоди недійсною через визначення сторонами у ній «неіснуючого» на думку суду «Міжнародного торгового арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України».
Водночас, питома вага судових рішень судів першої інстанції у справах про визнання арбітражних угод недійсними у загальній кількості розглянутих справ, пов’язаних з арбітражем, незначна у 2013 і 2014 роках. При цьому, суди, як правило, відмовляють у задоволенні позовів про визнання недійсними арбітражних угод. Поряд з цілком обґрунтованими випадками визнання недійсними арбітражних угод (наприклад недійсною визнано арбітражну угоду між українськими господарськими товариствами, які не були підприємствами з іноземними інвестиціями) мають місце сумнівні рішення (наприклад про визнання недійсною арбітражної угоди про вирішення спорів за регламентом Німецької інституції з арбітражної справи (DIS) як такої, що не містить точної назви існуючої арбітражної установи).
В цілому ж, як свідчить практика, і це видно з наведених в огляді даних, у питанні визнання арбітражних угод, визнання та виконання арбітражних рішень суди значно удосконалили свої підходи і, як правило, не створюють невиправданих перешкод. Особливо відчутним є поступ місцевих загальних судів у їх підході до надання дозволу на примусове виконання арбітражних рішень. Випадки відмови у допущенні до виконання є порівняно нечастими, як і випадки скасування арбітражних рішень. І вже на стадії виконання стягувач має справу з проблемами, які однак не є специфічними, а властиві виконавчому провадженню в цілому.
Опубликовано: Юридический журнал «Право Украины»Практики: